#ПрофспілкаЦеМи #ПМГУ_35
Профспілковий шлях Михайла Під’яблонського розпочався понад чотири десятиліття тому. На Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча вже тоді його добре знали як людину прямолінійну, принципову й відповідальну. У 1984 році колеги обрали Михайла Івановича заступником голови профкому комбінату. Уже за кілька років, у 1991-му, він очолив профком - всупереч очікуванням тодішнього голови, який мав власного кандидата. Та колектив виявив незалежність і єдність: жодного голосу «проти» не пролунало навіть від тих, хто розраховував на інший результат.
Переконання нового голови первинки були чіткими: профспілка - це насамперед заробітна плата, безпека праці та колективний договір, і лише потім - матеріальна допомога та путівки. З цього й почалися перші переговори з роботодавцем, що завершилися ухваленням нового колдоговору - суттєво оновленого та схвально сприйнятого працівниками. Профком змінював підходи до всього: забезпечив справедливий доступ до санаторних путівок, започаткував першу у ГМК систему медичного страхування за кошти підприємства та ін. Так зміцнювалася первинна організація, зростала її авторитетність і довіра людей.
«Як результат, - згадує Михайло Іванович, - побільшало охочих спробувати себе в ролі профактивіста. Коли профспілка реально захищає інтереси працівників, люди готові брати на себе відповідальність».
За роки роботи перед первинною організацією поставало чимало складних завдань і викликів. Та профактив завжди тримався, наполегливо працював і відстоював права спілчан. Легко не було ніколи.
Але найважчі випробування для іллічівців випали вже у наш час.
Неможливо забути жорстокість, із якою ворог знищував Маріуполь на початку повномасштабної війни - вбивав людей, зруйнував домівки, лікарні, дитячи садочки, школи, торговельні центри, крамниці, підприємства, театр, міський транспорт. Усе це Михайло Іванович пережив особисто. Майже до кінця квітня 2022 року він залишався в місті, бачив на власні очі трагедію маріупольців і руйнування рідного комбінату.
«Коли вдалося виїхати, - згадує Під’яблонський, - перш за все я почав розшукувати членів профкому й цехкомів, щоб з’ясувати, хто з наших людей загинув чи був поранений, і допомогти їхнім родинам. Водночас ми організували підтримку тих, хто виїхав і працевлаштувався на інших підприємствах ГМК, зберігши членство у Профспілці».
Не менш принциповою була позиція Михайла Івановича й у захисті колдоговору в умовах воєнного стану. Коли роботодавець призупинив дію 18 пунктів угоди, він домігся відновлення ключових соціальних гарантій, зокрема виплат при виході на пенсію. Завдяки цьому 180 працівників, які залишили підприємство в період дії обмежень, отримали належні їм кошти. Така практика збережена і нині: працівники, які виходять на пенсію, продовжують отримувати відповідні виплати. До речі, згодом аналогічні рішення ухвалили й на інших підприємствах групи.
Михайло Під’яблонський переконаний: у період повоєнного відновлення держави та підприємств ГМК Профспілку очікує велика робота - захищати трудові права, добиватися включення гарантій і пільг до колдоговорів, адже нині їх застосування дедалі частіше залежить саме від таких домовленостей. «Профспілці належить показати свою силу не в теорії, а на практиці», - підкреслює він.
Думки й досвід Михайла Івановича - це нагадування про головне: сила ПМГУ завжди була у принциповості та готовності стояти поруч із людьми. І навіть у найтяжчі часи Профспілка має залишатися тією опорою, що тримає гідність і віру в справедливість.
